Баски

Ба́ски (самоназва — еускалдунак; баск. Euskaldunak, букв. «баскомовні») — народ, який живе у Південно-Західній Європі, основне населення історичної області Басконія (або Країна Басків). Баски є корінними мешканцями історичної області Басконія (Країна Басків) у західних Піренеях. Успадковані від Середньовіччя i, що викликає подив, досі збережені, як у свідомості самих басків, так і сусідніх народів[2], межі Країни Басків окреслюють сім історичних провінцій, відомих як Саспйак бат (баск. Zazpiak bat, досл. «Усімох єдині»: на південь від Піренеїв (на північному заході Іспанії) їх чотири — Біская, Ґіпускоа, ´Áраба (ісп. Áлава) і Наварра (це так звані «Баскомовні землі» / баск. Vascongadas, столиця — Ґерніка), північніше Піренеїв (вже на крайньому південному заході Франції) ще три невеликі баскійські краї, які традиціно об'єднуються під назвою Північна Країна Басків — Лапурді, Нижня Наварра, Субéроа (спільна столиця Байонна); відтак у наші дні Країна Басків (баск. Euskadi; її радше символічною столицею вважають Гондаррибію/Фуентеррабію) — це поняття, у широкому розумінні, передусім культурно-історичне, а не політичне.
Втім від 1978 року Біская, Ґіпускоа та Алава, тобто три з семи баскських історичних областей, творять сучасну іспанську автономію Країна Басків (баск. Euskal Autonomi Elkarte, EAE, столиця Віторія Ґастейс), а 1980 автономний статус надано також і Наваррі (столиця Памплона/Ірунья), французькі баскські краї розташовані переважно у сучасному департаменті Атлантичні Піренеї (французькі історичні регіони Байонна і Молеон).
Щодо чисельності басків є значні розбіжності у даних, переважно оціночних. Навіть у авторитетному довіднику «Народи світу» (М., 1988) наводяться лише приблизні (і то дуже) кількісні дані — за ними на кін. 1980-х років у Іспанії проживало від 600 000 до 1 800 000 осіб, які є басками, або походять від басків, а число таких осіб у Франції оцінювалось у межах 90 000 — 150 000 осіб[4]. За іншими даними чисельність баскомовних осіб у Франції на сер. 1980-х рр. могла складати 180 000 осіб.
Крім основної території проживання близько 150 000 ~ 250 000 басків проживають у Латинській Америці, в т.ч. від 70 000 до 100 000 у Аргентині (оцінка, поч. 2000-х рр.), також у Бразилії (40 тис.), Венсуелі (15 тис.), Уругваї (10 тис.), Мексиці, США (переважно у Каліфорнії), Чилі, Канаді тощо.
Таким чином, чисельність басків у світі становить бл. 1,5 — 2 млн осіб (оцінка, поч. 1990-х рр.).
Мова басків — баскійська (Еускара / баск. Euskara) не зв'язана з іншими мовами світу (є ізольованою) і становить окрему мовну сім'ю. Достеменним є факт походження баскської мови від аквітанської, поширеної в Аквітанії до завоювання її римлянами, що проіснувала до раннього Середньовіччя.

Нубійці

Загальновідомо, що фараонами були єгиптяни. А як же інакше? Втім, справедливості ради треба відзначити, що Птолемей I — сподвижник Олександра Македонського, який захопив Єгипет в 332 році до н. е.., що проголосив себе згодом фараоном — засновником династії Птолемеїв, був греком, а аж ніяк не єгиптянином. Точно так само не були єгиптянами чорні фараони, що правили Єгиптом з 751 по 667 рік до н. е.. Ким же вони були і звідки з’явилися в Єгипті?

До чого привела давня плутанина

 Кілька років тому у вітчизняних газетах і журналах з’явилися невеликі замітки, розповідали про сенсаційну знахідку в Судані «статуй чорних фараонів». Ось що писали в одній з таких заміток: «Команда французьких та швейцарських археологів, що працює в північному Судані, виявила в долині Нілу кілька монументів і статуй, що зображують нубійських царів, відомих як чорні фараони, повідомляє ВВС News.

Знайдені скульптури вирубані з граніту, на спині і ступнях вирізане ім’я правителя. Як стверджує голова групи вчених швейцарець Шарль Бонні, знайдені статуї є шедеврами і представляють величезну цінність не тільки як предмети історії Судану, але і як пам’ятники світового мистецтва. Вік знахідок не менше 2,5 тисячі років.

Чорні фараони володіли великими територіями вздовж Нілу близько 2500 років тому. Їх держава, відоме також як королівство Куш, було згодом завойоване північними сусідами — єгиптянами.

Саме вони, за припущенням учених, і вирили яму-сховище, в яку були складені монументальні зображення чорних фараонів. Багато статуї були пошкоджені — у них відбиті ступні і голови ».

О, ці живучі забобони!

Перша частина повідомлення в цілому відповідає істині. Експедиція відбулася, унікальні скульптури були знайдені, і вік їх, на думку вчених, становить не менше 2,5 тисяч років. Зображують вони дійсно чорних фараонів, які правили Єгиптом трохи більше ста років. А от далі йде явна самодіяльність журналістів, ухитрившись перевернути історію з ніг на голову. Сталося це швидше за все через те, що до недавнього часу тема чорних фараонів була незнайома широкому загалу.

По-справжньому дослідження Нубії — південного сусіда Стародавнього Єгипту, що займала колись частина території нинішнього Судану, почалося лише після Другої світової війни. До недавнього часу Єгипет затьмарював своєю величчю Нубію, яку єгиптяни називали в своїх папірусах Куш, і ставлення до неї довгий час було поблажливим. Зіграли роль і застарілі забобони, згідно з якими чорношкірі дикуни не могли створити велику державу. Однак варто було поставитися до цього питання неупереджено, як спливли не підлягають сумніву факти: темношкірі нубійці будували піраміди, ставали фараонами Стародавнього Єгипту і творили історію, до цих пір мало вивчену.

За останні роки археологами відкрили головний храм Сонця, досліджено піраміди чорних фараонів, які виявилися суцільними, без внутрішніх приміщень. Могили знаходилися глибоко під землею і були замуровані так, щоб грабіжники їх не знайшли, проте це, на жаль, не врятувало поховання від мародерів.

На території Судану археологи відшукали список царів, які правили там з 1200-го до н.е. до 200 року нашої ери. Однак багато написи так і залишились непрочитаними. Що жили тут народи створили свою писемність на основі єгипетських ієрогліфів, пристосувавши їх до своїх потреб, через що значення багатьох текстів залишається до цих пір незрозумілим.

Підкорення Нубії

Як це часто буває між сусідніми країнами, протягом століть Нубія та Єгипет жили то в добрій сварці, то в худому світі. При Сенусерта I (1970-1934 р. до н.е.) єгиптянам вдається захопити частину Нубії, однак після вторгнення до Єгипту кочівників, гіксосів нубійці повертають собі ці землі. Єгиптяни час від часу здійснюють набіги на Нубію, прагнучи добути худобу і рабів, але це не впливає на торгівлю і в цілому на добросусідські відносини між двома країнами. Так тривало до тих пір, поки Тутмос I, що правив з 1538 по 1525 до н.е.., не вирішив збільшити свою державу за рахунок сусідів.

Він послав війська далеко за нільський поріг — район сучасного Асуана, де за традицією пролягала межа між Нубіею і Єгиптом і стояла прикордонна фортеця Елефантіна. До того часу військо фараонів мало небаченої колись міццю: колісницями, стинають, а не тільки колючими мечами і клеєними багатошаровими луками, що володіли великою пробивною силою. Минувши три нільських порога, Тутмос I розгромив військо супротивника і підкорив більшу частину Нубії. У Єгипет потекла з неї худоба, слонова кістка, чорношкірі раби, золото та дорогоцінні камені, якими багата була Нубійська земля.

Втім, вже в недовгий царювання сина переможця Тутмоса II «жалюгідна країна Куш схилилася до повстання, ті, які знаходилися під владою владики обох земель, задумалися про бунт», — оповідає напис, знайдений в Асуані.

Підкорення Єгипту

Каральні експедиції придушували заколоти проти іноземців, але в цілому фараони організували правління нової провінцією так само, як робили по всьому Єгипту. Племінних вождів селили в єгипетських гарнізонах, а дітей їх утримували при дворі фараонів — не тільки в якості заручників, а і щоб дати їм справжнє єгипетське виховання. У Нубію ж, крім єгипетських солдатів, посилали майстерних ремісників, художників і жерців, які повинні були зміцнити нубійців в істинній вірі. Таким чином, Нубія, потрапивши під владу Єгипту, ввібрала в себе єгипетську культуру, релігію, звичаї і мистецтво.

Минули століття. Єгипет втратив колишню могутність, велику державу роздирали безперервні смути, один за іншим від неї відколювалися номи, які проголошували себе незалежними державами. І несподівано близько 1000 року до н. е.. на території колишньої Нубії виникає напатське царство.

Алара, перший відомий нам по імені напатський цар, створює у своїй державі ті ж органи управління, що були колись у Єгипті. Тут використовували в офіційних документах єгипетську мову, єгипетському богу Амону молилися і приносили жертви в напатських храмах. Нарешті, нубійці вирішили відновити цілісність держави, закони якої зберігали, і цар Кашта, племінник і наступник Аларіх, рушив армію на Єгипет. Його визнали південні номи, верховна жриця Амона у Фівах удочерила його дочку і передала їй свій жрецький сан. Але лише його синові — Піанхи — вдалося довершити почате і стати в 751 році до н. е.. першим чорним фараоном Єгипту.

Кінець епохи чорних фараонів

Перемігши останнього фараона з XXIV династії, Піанхи не став грабувати Єгипет, не пішов звідти, а за підтримки єгипетських жерців та частини єгипетської знаті заснував XXV династію.

Протягом ста з гаком років, поки Єгиптом правили темношкірі нубійські царі, він переживав ренесанс, а потім на країну напали ассирійці. Безжальні завойовники, озброєні залізними мечами і списами, наголову розбили армію єгиптян, все ще боролися бронзовою зброєю. Чорні фараони і складається з нубійців військо, зазнавши поразки, пішли вгору по Нілу і зникли за бурхливими нільськими порогами в рідних краях, куди ассірійці сунутися не посміли.

Протягом ще кількох століть держава Мерое, що виникла на території колишньої Нубії, а потім Напата, зберігала незалежність: там все ще писали на спотвореній єгипетській мові, зводили статуї єгипетським богам і будували своєрідні піраміди, що віддалено нагадували єгипетські. Потім туди прийшли римські легіони, які не зуміли, втім, контролювати країну, розташовану за Сахарою. А ще через кілька століть на землі Мерое вторглися сусіди зі сходу — абіссінці з царства Аксум. Єгипетські боги були забуті, спорожніли храми Амона …

Клімат став сухішим, і пустеля похоронила під барханами храми і піраміди забутого нині народу.

Копти

Копти – нащадки доарабського населення Древнього Єгипту. Саме слово "копт" у перекладі означає "єгиптянин". Мова коптів – суміш грецької та древньої мови фараонів. Християнство до Єгипту приніс апостол Марк, найближчий учень апостола Петра.

Коптів можна впізнати за своєрідними татуюваннями – хрестиками на внутрішньому боці зап'ястя чи між вказівним та великим пальцями правої руки. Традиційного натільного хреста на шиї копти не носять. Одружуються копти тільки між собою, або з православними з інших країн. Ззовні копти відрізняються від арабів витонченістю та гостротою рис обличчя, світлішим кольором шкіри та очей. 

Майже в кожному місті є церкви. Є коптський телеканал Aghapy TV, який крутить релігійні фільми та передачі. В Єгипті зосереджено багато місць паломництва християн. Це місця перебування святого сімейства – Ісуса, Богородиці та Йосифа, свята гора Сінай, на якій Бог дав Мойсею 10 заповідей та віддалені монастирі. Саме в Єгипті вперше у світі виникла монастирська традиція. Першими монастирями стали монастирі св. Пахомія Великого, св. Антонія Великого та св. Павла Фівейського. 

Для мусульман в Єгипті вихідними днями є п'ятниця і субота, але копти можуть відпочивати також і в неділю, щоб мати можливість піти до церкви. У коптів є ще одне свято, не характерне для інших православних церков – День Прибуття Святого Сімейства в Єгипет, яке святкується 19 травня.  Коли копти бачить християн з інших країн, вони радіють і всіляко намагаються допомогти.

Перша публікація. Куди ви потрапили і де ваші капці

У світі є сотні різних народів зі своїми традиціями та історією. А що ми про них знаємо?
У цьому блозі я постараюсь розповісти вам різні цікавинки з історії народів світу.

Туареги, синій народ Сахари
.

Китайці

Норвежці

Чукчі